вторник, 2 августа 2016 г.

Боулдерінг. Кам'янка. "Острів Пасхи"

Липневий тріп до карпатських валунів.

"Як поідеш на Острів Пасхи
То пролізь красиві блоки
Серед лісу густого
На горі високій"

Майже Кушка, який  порадив всі найкрасивіші лініі.





В мене э така тема: відчувати. Ось так и я на протязі, мабуть, 3 років вічував підсвідоме тяжіння до Кам'янки: приїздив щороку покупатися у водоспаді, прогулятися біля мертвого озера, але щось в голові все одно не закривалося і продовжувало чухатись у підсвідомості.

Паралельно з цими міні-тріпами до майбутнього місця боулдерінгового паломництва бачив в стрічках скелелазів та в новинах на сайтах, що був такий фестиваль "Острів Пасхи" для лазунів камінням. Але, так як я з 2013 року перебував позаблоковим, так перемкнув фокус своєї уваги на мотузку та ілюзію категорії (тому що слухаємо та шануймо святого Кріса - "It's all mental") - фест я цей скіпанув. Але що таке карпатські боулдер-фести пам'ятаю з часів поїздок до Ямельниці.

Так ось щось близько до цього літа проекти більше не надихали, в залах стало спекотно и хотілось якого нового, свіжого та вільного від будь-кого. До цього моменту два матраци вкрились товстим шаром пилюки та приходили думки сплавити їх на ОLX. Заліз я до нотатків і побачив, що минулого року додав до списку бажання відвідати "Острів". Хтось з львів'ян ще й виклав фото у фейсбук і моє бажання почало горіти теплим та приємним полум'ям і коли я вже загуглив по картах це місце, то все для мене склалося - це мене тягнуло до Кам'янки через місцину з каменюками. І я ходив навколо і не розумів чому.

Шукав інформацію і знайшов її у Андрія Коваля, Романа "Болдерманіі", Володі Кушніра, Ані Псарьової та Сергія Кіщенко - дякую, бо з миру по нитці і заблукавши лише одного разу біля мертвого озер, все вдалося знайти: стежку, притулок під валуном, водичку, каміння, красиві лініі та дзен дикого життя в лісі.
Давно вже такого не практикували ми з Альоною. Пам'ятаю останній "into the wild" в ямельницькій печері був влітку 2013 року на протязі майже дво тижнів і закінчився творчими успіхами та спортивними поразками - за липневої спеки пролізти щось міцніше з особистих проектів було б або великою вдачою для мене. Довго вкривались пилом два моїх крашпеди в гаражі. Але настав час щось змінити і відкриття для себе нового місцяка на мапі скелелазної України, якщо точніше, то боулдерингової України.  Бачу, що з часом, збільшенням кількості інформації та взаємним проникненням нас в Європу і Європи до нас. Все буде з часом!

Фото опубликовано Sasha Gorbatiuk (@sasha.gorbatiuk)



Про "Острів Пасхи" для тих, хто чує про це місце вперше. Ми їхали машиною по трасі Київ-Чоп і перед Сколе повернули вліво на село Кам'янка в національний природний парк Сколівські Бескиди. Проїхавши за водоспад сто метрів залишили машину біля кафешки, здається Юри. Тенти можна ставити одразу за кафешкою, але тиждень серед відпочиваючих з міста - це великий поклик для тих, хто вирвався зі столичного великого міста. Тому після багатьох годин за кермом мені довелося зробити два підйоми на гору Ключ, така собі аклімуха для городянина. Внизу краще ставати табором, якщо приїхали на вихідні, а от на довгий строк безумовно добре облаштуватися в королівстві каміння.

Отже краще за все їхати машиною завантаженною крешпедами і чим більше їх із собою привіз, тим комфортніше саме можна почувати з кожним метром сходження камінням. Або ж брати таксі від Сколе. Про автобуси мені нічого не відомо. Обідати можна в кафе, але асортимент блюд достатньо аскетичний: бараболя, шашлик, кава, юшка. Ще в кафе є можливість прикупити снеків, грибів, домашнього винця. Ще з плюсів стояти внизу на галявині - це доступність необмеженної кількості води та сонця. Нагорі струмок вкрай маловодний за спекотної літньої погоди, а густий ліс трохи заважає отримати приємний відтінок шкіри в години відпочинку та відновлення. Тому, якщо нема бажання пити з калюжі,  краще питну воду нести за собою, але калюжа смачна і після неї пити бутильовану дешеву воду просто огидно. Перші дні ми бігали з пляшками до струмка, але з них швидко все випивали і вода закінчувалась швидко. Довелося піднімати знизу.

Приїхали, пообідали, викупались з дороги у водоспаді, якому віддали втому, напруження і він ввімкнув своєю прохолодою  на повню усвідомлення того, що ми приїхали до Карпат і про все потрібно забути вже тут і зараз. Бам, почало ширитися. Бам і радість - ми вільні!

 Вирішили ставати на горі. Дві ходки з вантажем для табору і через три години, в темряві ми розвели перше наше багаття в цьому магічному місці. Перший день. Тіло боліло від довгого сидіння за кермом, сну на твердій площині, але як же ж гарно прокинутися в наметі та, відкривши очі, довго дивитися, поміж гілок з листям на деревах, в далеку і глибоку блакить неба. Так, це воно. Ні нормального зв'язку , без інтернету та жодних сторонніх людей. Розкіш для сучасної людини бути стільки часу на такій "дієті"!



 


Розлаз після трирічної перерви був не легкою справою.  Перший день: спека і волого. Слопери є слоперами - це вибагливі зачепки. Добре, що э зал "Цех" з великоою кількістю рельєфу, тому як тримати на тертя трохи згадував за тиждеть до виїзду. Але все одно почувати себе Піноккіо дуже дивно. Бо зал робить зі скелелаза Піноккіо зі своїми штучними зачіпками, штучним рельєфом та штучними трассами. Без зали не буде зросту сили, витривалості, але тіло і свідомість скелелаза, скелелазний інтелект формуюь скелі, гори, каміння (бажано в каратах). Від коли до джерела, від фанери до пісковика.

І про погоду. Насувався дощ, який ми бачили в прогнозі ще вдома. Але вже дуже кортіло вирватись, щоб не нахапати додаткових справ, залишившись на день-два вдома. Той випадок, коли мені кортіло в намет під камінь. Довго спали і розминались, аж поки не зіпсувалась погода. Закоркувалися в куртки, під великий камінь до вогнища спостерігати зливу та варити чай-каву-обід-вечерю. В перший день з лазінням не склалося, ми лише погуляти та розглядати великі абстрактні скульптури, що створені природою та відкриті ентузіастами боулдерінгу зі Стрия та Львова, а може ще й з інших міст. Прогулянки, перші багаття, плавне занурення.




Отже перші висновки: день приїзду - валити на гору з купою речей поки за буями в очах не потемніє, перший день - погуляли навкруги і досить, бо одразу накрило дощем, щоб життя не було схоже на мед. Тому сідай і дивись на вогонь та воду, а лазити -  вдома лізьте коли вам заманеться, бо в природи свій розклад роботи скеледрому, такий собі, я вам скажу, досить абстрактний, але зі своєю чіткою системою. Що обіцяв нам третій день? А він нам подарував холодну погоду, 18...20, вітерець і надію полазити післяобід з гарним тертям і тонусом в м'язах від холодної погоди.

Одразу пішов по заповіту Володі Кушніра, ні, не львівськими кнайпами, а по всіх красивих сімках "Острову Пасхи". І що?

Заліз на "Коалу". На вигляд та відчуття від вишуканих рухів цей камінь - це 3 зіроки "Мішлєн" і 5 шишок по всім характеристикам карпатських блоків: краса, висота, площа під лізучим, рухи, стан зачепок, вилаз.

Все так швидко відбулося, що мій єдиний спотер не встиг мене сфотографувати на пролазі, а жаль, бо на красиві фоки з блоків потіють, у тих хто в "темі". Залишились кайф та насолода, які тільки для мене в моїх спогадах. Було незвично, трохи страшно, але дуже і дуже гарно вилазити і на шістки, красиві сімки в прохолодну, для липня, погоду, яка стимулює і не лишає іншого шляху, ніж інтенсивне лазіння.

Наступного дня було тепло і сонячно. Вирішили засмагати, пообідати в кафе внизу і вимитись в "теплому" душі. Напруга та розслаблення, а головне в цьому не забувати про баланс. Пробував ще купу сімок, але коли лазиш сам після довгої перерви, то шкіра закінчується швидко, ніж приходить тяма робити правильну послідовність рухів, а іноді просто не там стискається чи розтискається - "Some days take less, but most days take more".


 

Кап, кап, кап. Д - це дощ. Отакий новий день.
Мені ок, бо треба шкіру відростити на пальцях, та дати м'язам перепочити. Їдучи до Карпат ми зовсім не збирались грати в тропічних туристів. Сніданок, дощь, палимо багаття, сидимо та малюємо з позитивним настроєм від думок, що це короткочасна злива. Дощь таки дійсно вчухає, є навить маленьке вікно, щоб пітти по вітру та назбирати дров. Починаєтся знов і стає зрозуміло, що погоди годі чекати.

Під великим валуном пройшов весь день. Багато часу для того, щоб замислитись над містичністю цього парку з каміння, топонімікою географічних об`єктів цієї місцевості, про назви маршрутів, уявною і можливою міфологією боулдерингових богів. От наприклад, був у язичників бог Перун, а в боулдерингистів міг би бути свій такий бог - Валун. Як вам?
Чомусь в такому місці, після трьох днів без мережі тема міфу приходить до тями. Так, це все тільки чисте повітря та водичка. Відкрилась макітра, ото з міста все що з собою привезли повиходило, а нове почало заходити, наповнювати і повеземо з собою додому, як надбання.

Так от, цей Валун створив, наче близнюків, два села, два райони: Ямельницю та красно Кам`янку з неймовірною енергетикою, з чимось по-кастенедівськи містичним та езотеричним, пустим та наповненим одночасно. Мені  іпонує назва топонімічна, як назва села та водоспаду, а ніж брендова "Острів Пасхи" - до моря, як до місяця на колінах. Хоча офіційна боулдерингова назва району теж відображає доволі певні риси цього місця, наче хтось власноруч створив всі ці кам'янні скульптури, які чекають свої туристів з фотоапаратами. Але таке я би не заносив до путівника. Місце сили всіх не витримає.

Пощастило, нажаль не з білими, а з мухоморами та паганками - бо це була теж мотивація, яка не матеріалізувалась. З їстівними грибами не пощастило зовсім. Чи місцеві такі спритні, чи то місцина врожайна для боулдерингістів, але не для грибників. Довелося купувати внизу. Після дощу очікування та пошуки грибів були марними. Навіть, знайшовши щось схоже на їстівне, почали їх готовати і зуськи - гірке і все тобі. Не пощастило.

Від того дощу блище до вечора так нас почала крутити туга за комфортом, за сухим місцем і напівсолодким, що ледь-ледь не чкурнули геть вниз накиваю п'ятами. Втримались! Скільки то коштувало мені клітин в голові сам Валун знає. Дощь перестав в вже в сутінках і  вночі стало видно зірки, змінився тиск, прийшов холод і багаття - це була єдина річ на годину чи дві перед сном, що було варте уваги. Справжній кам`яний вік. Пітекантроп Саша та австралопітек Альона. Приємно познайомитись. Двоє під Валуном, не враховуючи стаффу.


Фото опубликовано Sasha Gorbatiuk (@sasha.gorbatiuk) 




 


Фото опубликовано Sasha Gorbatiuk (@sasha.gorbatiuk)



Цей шторм трохи поганяв нашу шлюбку, шлюб, шлюз, аншлюз.....
Все минулося. І знову вниз. Схема відпрацьована і дає позитив: "душ", вишуканий обід в "рестіку" та променад на гору.

І Сонце, таке тепле і привітне, як той тречок Bonobo, що дає радість та насолоду наче солодкий враннішній.

Пам` ятаю, як зовсім недавно, після дуже глибокої роботи, майже не відкриваючи очі дні зо п`ять подивився на захід весіннього сонця. Воно виблискувало променями, калейдоскопом яскравих стріл, наче діамант, справжня коштовність, найкрасивіша зірка. Так от після цього дощу, що ми сиділи в лісі і винирнули на галявину і поплавились під променями. Попоївши і владнавши емоційний стан, перегорнувши сторінку дощів, з обіду ми повернулися до справи. Вологість, пісок підсипає.

 Відмова від жодних сподівань і хода колами навколо намічених для пролазу каменів, які варто маркувати зірками в гайдбуку, як найпривабливіші, ті що "Кушка прописав". А болдери неймовірні, саме вони тримали в напрузі і хвилювали кожного разу, коли погляд прагнув вдивлятися вглиб лісу та чіплятись за блискучі пасивні ребра. Полазивши по постдощовому камінню вирішив відкласти на наступний день інтенсивні темпи та дозволити собі ліннощі, медитацию процесів, злиття зовнішнього та внутришнього без егоістичних чіплянь до здобутків та успіху.

"Коала" забулась, а категоріі типу 7С були недосяжними за цих кондицій погоді і моєі форми. Десь інтуітивно відчув, що буде краща нагода і треба берегти сили. То була вже неділя, а у вівторок ми домовились їхати до Києва з зупинкою на ночівлю у Львові.






Ранок понеділка.
Розминка, кава, легкий сніданок. Швидко і з канапами, як на роботу, по проектах. Для початку спробував "11 січня" - на горі була слизька зачіпка, геть не хотіла сохнути. Почистив, довго тер, згодом заліщз. Розминка тривала годині дві. Далі на "Вухо Ван Гога".

Раз, два, ногу праву на право, підкотив - заліз. Трохи полазив "Восьминіга". Дуже гарний, потребує уваги і імотивує. Далі по арт-об`єктах, після Ван Гога і живопису на "Скульптуру Давида", яка постійно мозолила мені око.

Було страшно, коли Альона мене страхувала на перших спробах, а на пролазі був сам, бо спіймав свою хвилю і взагалі з практикою мізки попускає. Для контрою я відновив те відчуття, коли хтось тримає за спиною руки наче гімнастично страхує, хоче це психологічна страховка ,як для мене, але вона допомагає релаксувати і насолоджуватись рухами. Тому ментальне та кінестетичне пласебо допомогло відпустити гальма рівно на стільки, на скільки потрібно для стрімкої і влучно спроби. Бам, бам, є. Наближався обід, але ж і карта пішла. Минулими сесіями прихлопав "Омерту". Зібрав необхідне і стрімголов чкурнув в глиб парку. "Омерта" була суха і готова. Я теж був в гуморі і коли бойовий стан не закінчується - це час збирати каміння. Хлопавка. Я навіть знаю, як це відпрацьовувати, коли вдома, а не на камінні.






Чистити, підмалювати тік марк, їсти, молитись, кохати. План на день було виконано до обіду повністю, навіть без сподівань на те, що все може вдатися, просто лаазити і спостерігати. Хвилю тримай та продовжуй лазити . Аналізуючи стан шкіри прийшов висновку, що вистачить на вечір. Короткий, але потужний "Бойовий дух" чекав на спроби, а я чекав коли стане прохолодніше і в моєму шлунку перетравиться крем-суп з білих грибів, пюре та сиру. Що мешне їжі залишолось, то вишуканішими страви в нас готовалися. Якби буде в мене рестік, то крєм-супів буде там багато.

До заходу сонця залишалося години зо три. Наступного дня мали їхати домів. "Бойовий дух" підсох і я витратив останні сили та шкіру на цей маршрут. Він залишився для мене загадкою. Складно самому шукати на кожному боулдерингу розклад, особливо після паузи, але це саме таки і зміцнює бойовий дух. Суму без пролазу 7B я жодного не зазнав, тому що взагалі не мав спортивних сподівань на цей виїзд. В мене не виходить бути спортивно вмотивованим. Якщо мені подобаєтся камінь, то це може бути хоч 6B, але яка мені дає радість та насолоду. Краса врятує скелелазіння від штучності і допінгіади. Авже ж хочу повернутися, може в більш якісній формі чи з компанією сильних і повилазити 7B та 7C, бо щонайменше три лінії в моїй голові залишились, які викликають тягу повернутися на "Острів". Короче, якби ще й "Силу" заліз, то ваще було би для мене дуже жирно. Прагни більшого та насолоджуйся тим що є.
Тому гепі гіпі юпі.




 

Фото опубликовано Sasha Gorbatiuk (@sasha.gorbatiuk)


Час пакувати валізи.
Відкриваю очі в день від`їзду. Починаю робити перші рухи. Відчуваю тіло, втому, відсутність шкіри, біль у пальцях та забитість м'язів. Улазився! Подумки я за відновлення, за відпочинок у Львові.

Жодного дня в цій подорожі не було жодного дня, що був би схожий на інший. То стискалось зовні і всередині, наче пружина і так само розтискалось, лило з неба і пекло на зачіпки. Весело було та сумно, але без нудьги. Відчував свої мікро- та макро-фази, налаштування себе на певний природний ритм, вібрацию, синхронізацію та гармонізацію внутрішнього та зовнішнього. Наче пірнання на глибину в барокамері з вирівнюванням тисків. Без зайвих рухів, слів та думок, що можуть відволікати від цих абсолютних природніх процесів.

Наче все що хотів то і оповів. Подорожуйте Україною, відкривайте нові місця. Це дешево і цікаво.

Дякую Альоні за шлях поруч зі мною в цій подорожі, що розділила зі мною всі радощі життя в карпатському лісі, за надійну підтримку і фото.


Фото опубликовано Sasha Gorbatiuk (@sasha.gorbatiuk)




4 комментария: